Донбасс: из прошлого в будущее

Древние времена

По современным данным, человек появился на территории Донбасса 150 тысяч лет назад. Это были ранние неандертальцы. Массовое заселение нашего региона людьми современного типа началось около 20 тысяч лет назад.

В VII веке до нашей эры на исторической арене появляются воинственные кочевые племена скифов, которые имели довольно высокую материальную и, в частности, воинскую культуру. Скифы вели активную торговлю с населением соседних Кавказа, Персии, Прибалтики, греческих колоний и т.д.. Искусство скифов характеризуется так называемым «звериным стилем», когда оружие, одежда украшались изображениями животных. На территории, которая ассоциируется сегодня с Донбассом, поселились тогда мощные племена — царские скифы.

На рубеже III-II века до нашей эры начинается активное проникновение на территорию Северного Приазовья и Причерноморья сарматских племен, как и скифы, были ираноязычными кочевниками. На протяжении шести веков на этих землях царил объединенный союз кочевых скотоводческих племен аланов, роксоланов, аорсов и языгов. Об их пребывании свидетельствуют многочисленные курганные могильники, разбросанные по всей территории Донбасса, в которых найдены железное оружие, украшения, предметы искусства. Торговые связи сарматов распространялись в Китай, Индию, Среднюю Азию, Персию, Египет.

В III веке нашей эры появляются германоязычных готы, которые происходили из Скандинавии. Возникает Готский племенний союз, который существует до начала Великого переселения народов. В III-VII веках нашей эры донецкие степи стали частью огромного коридора между Европой и Азией, через который проходили кочевники — тюркоязычные гунны, болгары, хазары. Они последовательно сменяли друг друга, образуя мощные государства-союзы.

Хазарский каганат, существовавший на протяжении VII-X веков, сыграл значительную роль в развитии территории бассейнов Дона и Северского Донца, низовья Волги. Его особенность заключалась в появлении земледелия наряду со скотоводством, активно повлияло на материальную культуру, способствовало развитию ремесел, возникновение постоянных поселений и активизации международной торговли.

В это время на историческую арену выходит славянская Киевская Русь, экономические интересы которой требовали установления контроля на Велико Шелковом пути. В период княжества Святослава (964-972 годы), который ознаменовался постоянными войнами и походами, была покорена Волжская Булгария, разгромлен Хазарский каганат (965 год).

Впрочем степь оставался для Руси Диким полем, поскольку контроль над ним был точечным, эпизодическим и условным. Здесь все еще господствовала свободная идеология тюрков-кочевников (аваров и печенегов — X века, торков и половцев — XI-XIII века), которые то объединялись со славянами, то вступали с ними в конфликт.

Нашествие монголо-татар, которые покорили Киевскую Русь и кочевников, и последующее золотоордынское правления особым образом сказались на степной территории Приазовья. Ее вхождение в огромную и стабильную военно-политическую империю Чингизидов (XIII-XV века) привело к включению в систему Великого Шелкового пути, оживление торговых отношений и превращения ранее существующих поселений со славянской и Хазарский культурой в настоящие города. Об этом, в частности, свидетельствуют археологические раскопки большого города на реке Северский Донец возле села Маяки Славянского района, где найдены остатки древностей восточного образца наряду с типично славянской материальной культурой. Свидетельствуют о многоэтнической и поликонфессиональной природе сегодняшнего Донбасса раскопки древних могильников близ города, в которых зафиксированы общие мусульманские, христианские и языческие обряды.

Заселение края

После распада Золотой Орды нынешняя территория Донбасса подпадает под влияние Крымского ханства, которое впоследствии становится вассалом Турции. Крымчаки имели большую экономическую выгоду от торговли рабами, которых захватывали во время постоянных набегов на земли славян, находившихся в то время под властью Польши или Московского княжества. На рубеже XV-XVI веков среднее течение Северского Донца становится естественной границей между Московским государством и Крымским ханством, вдоль которого располагаются московские стражи. На берегу Северского Донца появляется Святогорский монастырь, первое письменное упоминание о котором относится к 1642 году.

Но христианское население степных пространств Приазовья и Причерноморья представляет совершенно новый феномен — казачество, которое имело в своей основе военный уклад, но занималась при этом рыбным, бортным, охотничьим, а позже и соляным промыслом. Взяв на свои плечи охрану Восточной Европы от набегов кочевников, запорожское и донское казачество стало получать за это денежную и натуральную плату из Польши и Москвы.

На Северском Донце в Приазовье появляются основаные запорожскими казаками поселения и сторожевые посты. В результате в XVI веке на территории современной Донецкой области образуются два административно-территориальных округа запорожцев — Самарский и Кальмиусский.

В XVIII веке территория нашего края, уже входит в Российское государство, продолжает активно заселяться украинцами и русскими. Наряду с этим в район Бахмута (ныне Артемовск) переселяются сербы, хорваты, венгры. На юге области в конце XVIII века поселяются православные греки, армяне, грузины и молдаване из Крыма. Основывается город Мариуполь. Продолжается активное промышленное и сельскохозяйственное развитие края. Основными местными товарами становятся соль, рыба, продукция животноводства, вино, шелковые изделия.

В начале XIX века продолжается иностранная колонизация земель Донбасса. Сюда приглашаются немцы из Баварии и Пруссии, которыми было основано 24 колонии. Немцы привнесли новые виды занятий — огородничество, овцеводство, разведение фруктовых и тутовых деревьев, всевозможные ремесла, в частности шелководство и табаководство. Возникают пивоварни и кирпичные заводы.

Промислове освоєння

XIX століття — початок активного промислового освоєння нашого регіону. Була створена перша геологічна карта регіону, який отримує назву Донецький басейн. Починається промисловий видобуток вугілля. У 1860-1870-ті роки край охоплює „вугільна лихоманка». Масово відкриваються вугільні копальні, стрімко збільшується видобуток вугілля, який в 1900 році вже складає понад 90% загальноросійського обсягу.

В останній третині XIX століття поряд із вугільною епопеєю починає розвиватися велика металургія. У1869 році британським підприємцем Джоном Юзом було розпочато будівництво металургійного заводу, а в 1872 році завод виплавив перший чавун. Навколо заводу виросло селище Юзівка, яке згодом стало найбільшим містом і столицею краю.

На початку XX століття в регіоні діяло вже 300 промислових підприємств, з них 13 металургійних заводів, які виготовляли 60 мільйонів пудів металу (33% від загальноросійського показника). Паралельно з металургією розвивалися інші галузі промисловості: соляна, содова, металообробка, машинобудування, був зведений перший у Росії завод із виготовлення ртуті.

Розвиток промислового виробництва спричинив будівництво залізниць. В 1869 році прокладена перша з них — Курсько-Харківсько-Азовська. Менше ніж за 20 років практично всі міста сучасної Донеччини були зв’язані між собою залізницями, що сприяло розвитку промисловості в краї.

Внаслідок промислового буму в другій половині XIX століття в регіоні стрімко зростала чисельність населення. Згідно з Першим Всеросійським переписом населення в межах сучасної Донецької області проживало 775 тисяч осіб, а напередодні Першої світової війни — понад один мільйон.

Потужна промисловість і ефективне сільське господарство сприяли розвитку торгівлі, освіти, системи охорони здоров’я. Складалися й культурні традиції регіону — виникають перші театри, кінематограф, робітничі хори, друкуються газети і журнали.

На рубежі віків у 1900 році на Всесвітній виставці в Парижі диплом Гран-прі отримала чавунна пальма, яку викував майстер-коваль Юзівського металургійного заводу Олексій Мерцалов. Зараз вона стала символом Донеччини і прикрашає герб області.

Донецька губернія

Протягом 1917 року за владу в регіоні боролися Тимчасовий уряд, ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, Центральна Рада. Згодом до цієї боротьби підключилися білогвардійці.

В умовах загострення конфлікту між більшовицьким урядом Росії і Центральною Радою, яке могло призвести до окупації промислових районів України Німеччиною, 30 січня 1918 року IV обласний з’їзд Рад прийняв рішення про створення Донецько-Криворізької Республіки у складі Російської Федерації зі столицею у Харкові. До складу республіки увійшла і територія нинішньої Донеччини. Проте проіснувала нова влада лише півтора місяці. 19 березня 1918 року Донецько-Криворізька республіка ввійшла до складу Української Радянської Республіки. Для керівництва Донецьким вугільно-промисловим басейном більшовиками було прийнято рішення створити Донецьку губернію на базі Бахмутського і Слов’яносербського повітів. З приходом денікінських військ навесні 1919 року Донецька губернія припинила своє існування.

Після витіснення білогвардійців на початку 1920 року Радянський уряд повернувся до формування Донецької губернії — треба було координувати поставки вугілля й металу до центру. До складу Донецької губернії була включена частина земель Харківської і Катеринославської губерній, а також Області Війська Донського. Загальна територія новоствореної губернії становила 54,3 тисячі км кв., що на 0,9 тисячі більше території сучасних Донецької і Луганської областей. Вона була поділена на 10 повітів, у її межах налічувалося 3,5 тисячі населених пунктів.

Індустріалізація і колективізація

Після революційних подій та громадянської війни економіка Донбасу була практично зруйнована. Вихід з економічної розрухи був знайдений шляхом нової економічної політики (неп) більшовиків. Завдяки непу вже навесні 1922 року були розширені посівні площі, які досягли в 1925 році довоєнного рівня. В промисловості були сформовані трести. Першим став трест «Південьсталь», до складу якого ввійшли 15 металургійних заводів і 37 вугільних шахт. Уже в 1924 році ним вироблялося 99% українського чавуну і 83% прокату. Концентрація ресурсів і спеціалізація підприємств підвищили ступінь використання виробничих потужностей, що у свою чергу збільшило продуктивність і зменшило собівартість продукції.

Із середини 1920-х років Донбас став одним із найбільших регіонів держави, де реалізовувався курс на індустріалізацію. З кінця 1920-х і до початку 1940-х років тут було зведено 245 підприємств. Донецький регіон ще до початку 1940-х років перетворився на провідний промисловий центр усієї держави. Займаючи 1/800 частину території СРСР, він давав 29,3% загальносоюзного видобутку вугілля, 29,2% чавуну, 22,7% — сталі й прокату тощо.

З метою поліпшення керівництва таким потужним регіоном 2 липня 1932 року в Україні була утворена Донецька область. Обласним центром став спочатку Артемівськ, а з 17 липня

1932 року — Сталіно. З червня 1938 року Донецька область була розділена на Сталінську й Ворошиловградську. Територія Сталінської області склала 25,4 тис.кв.км.

Ударними темпами в Донбасі йшла й колективізація. В результаті на 1 жовтня 1932 року колгоспами було охоплено 84,4% селянських господарств. У процесі колективізації були знищені життєві основи селянства: найініціативніша частина була відірвана від землі і позбавлена господарської самостійності. Донецьке село не оминула трагедія масового голодомору 1932-1933 років, внаслідок якого загинуло близько 15% населення.

Напередодні війни

Проведення індустріалізації в промисловості і колективізації в сільському господарстві докорінно змінило соціально-класову структуру суспільства. Чисельність робітничого класу з 1928 до 1940 рік зросла більше ніж в 2,5 рази і склала понад 4,5 мільйони осіб.

Донбас досяг значних успіхів у подоланні неписьменності. До початку 1930-х років загальна початкова освіта стала нормою і почав здійснюватися перехід на обов’язкову семирічну освіту. Наприкінці 1930-х років у восьми внз Сталінської області навчалися понад шість тисяч студентів, у 62 технікумах — близько 17 тисяч. Почали виникати нові осередки культури клуби, у 30-х роках їх нараховувалося 1762. У 1931 році в обласному центрі була відкрита філармонія, у 1932 — заснований театр опери й балету, у 1933-му — Сталінський державний український драмтеатр. На весь світ пролунали твори видатного композитора Донбасу С.С.Прокоф’єва.

До початку другої світової війни Донбас посідав одне з провідних місць у розвитку економіки, культури й науки всього Радянського Союзу. Тут були зосереджені багатогалузеве господарство й потужна сировинна база. Завдяки Донбасу в Україні видобувалося понад 50% загальнодержавного обсягу вугілля, виготовлялося майже 64,7% чавуну, 48,8 — сталі, 67,8 — залізної руди, 67,5% — металургійного обладнання.

Велика Вітчизняна війна

Донбасу за планами Гітлера призначалося стати «прифронтовим арсеналом». Але не судилося… Всі його найважливіші промислові підприємства були евакуйовані на схід. 20 жовтня 1941 року німці увірвалися до Сталіно. На окупованій території фашистські загарбники встановили режим кривавого терору. У Сталіно, наприклад, в таборах смерті було закатовано 92 тисячі людей. На роботу до Німеччини було вивезено з України понад 2,4 мільйона людей. За двадцять два місяці окупації фашистські інквізитори знищили 279 тисяч і заслали на каторгу до Німеччини 200 тисяч мешканців Донеччини. Усе це викликало люту ненависть з боку донбасівців. Підпільний і партизанський рух не припинявся жодного дня.

Після розгрому фашистів на Курській дузі командування Радянської Армії зосередило необхідні сили для визволення Донбасу. Це був Південний (командуючий — генерал Ф.І.Толбухін) та Південно-Західний (командуючий — генерал Р.Я.Малиновський) фронти. їх підтримували дві повітряні армії. Початком визволення став штурм оборони ворога на Сіверському Дінці тринадцятого серпня 1943 року військами Пів-денно-Західного фронту. До 14 вересня був визволений увесь Донбас.

Масовий героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками виявили жителі Донеччини. Понад сто тисяч донеччан нагороджені орденами й медалями СРСР, 184 відзначені званням Героя Радянського Союзу, 58 стали кавалерами орденів Слави трьох ступенів, 310 під час війни отримали звання Героя Соціалістичної Праці.

Відновлення господарства

Завдяки блискавичному наступу Червоної Армії ворогу не вдалося повністю здійснити гітлерівський план «випаленої землі». Та все ж руйнування були величезними. Особливо постраждали вугільна промисловість та чорна металургія. Варварському руйнуванню піддалися установи культури, навчальні заклади й житлово-комунальне господарство.

У відновленні Донбасу взяла участь вся країна. Сюди йшли ешелони з обладнанням, будматеріалами, насінням для весняної сівби, одягом, взуттям, продуктами харчування. Протягом двох років в умовах війни трудівники області відновили 69 основних і понад 350 — невеликих шахт. До початку 1945 року в Сталінській області працювало вже 8 доменних і 24 мартенівські печі, два бесемерівські конвертери, 15 прокатних станів, 60 коксових батарей і 10 заводів вогнетривких матеріалів, а машинобудівники були близькі до освоєння довоєнних потужностей. Силами залізничних і автомобільних військ швидко відновлювався транспорт.

Період «відлиги»

Після смерті Й.В.Сталіна у 1953 році почався період відносної лібералізації життя країни. До влади прийшов Микита Хрущов, який ще в довоєнні часи пройшов шахтарське загартування в Донбасі. Він став головним реформатором жорстко централізованої й закритої сталінської моделі управління. Цього вимагала об’єктивна ситуація, що склалася у світі, яка і підштовхнула М.С.Хрущова до демократичних і соціальних реформ.

Відповідь на політичний виклик ознаменувалась періодом «хрущовської відлиги», а на економічний — створенням раднаргоспів, які відкрили широкий простір для розкриття творчого потенціалу й розвитку економічної й культурної самобутності кожного регіону. Одним з найпотужніших раднаргоспів в країні став Донецький, до якого ввійшли Сталінська і Ворошиловградська області.

Після утворення раднаргоспів почався економічний підйом. В центрі уваги опинилася проблема впровадження технічного прогресу в промисловість і сільське господарство, підвищеними темпами розвивалися енергетика, машинобудування, комплексна механізація й автоматизація. Почалося технічне оновлення металургійного виробництва. Поступово формувався потужний машинобудівний комплекс. Усього за 1959-1965 роки підприємства цієї галузі збільшили випуск валової продукції на 96%.

Хімізація була оголошена одним із пріоритетів економічної політики, в області в 50-60 pp. почали будуватися нові підприємства-гіганти. В результаті у середині 60-х років у Донецькій області діяло близько 20 хімічних заводів, що виготовляли понад 800 найменувань хімічних продуктів.

В широких масштабах здійснювалося капітальне будівництво, було введено в експлуатацію понад 90 підприємств, 20 цехів і виробництв. Значно прискорилося й житлове будівництво за рахунок типових п’ятиповерхових будинків — так званих «хрущовок». За 1959-1965 роки було здано в експлуатацію 12,5 млн. кв. м житла (ще 6,3 млн. кв. м було побудовано за власний рахунок). Реформи, спрямовані на перебудову системи управління за територіальним принципом, дали позитивні результати, сприяли розвитку економіки, встановленню прямих зв’язків між підприємствами. Втім, непослідовність і хаотичність деяких перетворень, особливо у сільському господарстві, призвели до падіння авторитету М.С.Хрущова і, врешті-решт, відсторонення його від влади.

Період застою

Початок керівництва в СРСР Л.І.Брежнєва ознаменувався відмовою від багатьох «хрущовських» нововведень. Разом з тим розвиток економіки вимагав реальних реформ, які невдовзі отримали назву «косигінських». Був взятий курс на значне розширення самостійності підприємств. За період восьмої п’ятирічки (1966-1970 роки) у Донецькій області значно зросло виробництво найважливіших видів промислової продукції й товарів народного споживання. Саме в цей період, мабуть, вперше в радянській економіці зростання виробництва було досягнуто завдяки інтенсифікації.

Особливо стрімкими темпами розвивався Донбас, де зуміли максимально використати свої управлінські можливості. Цьому значною мірою сприяв керівник регіону Володимир Дегтярьов.

Значно покращали і міста. Саме у 1970 році Донецьк був включений ЮНЕСКО до десятки «найзеленіших» молодих промислових міст Європи. Його невдовзі стали називати містом мільйона троянд. З’явилися нові мікрорайони, було побудоване університетське студентське містечко. Активно впроваджувалася методика озеленення шахтних териконів.

Рубіж десятиліть у пам’яті більшості донеччан зберігся як період відносного статку та благополуччя. Але кінець 70-х — початок 80-х років став апогеєм застійних тенденцій в економіці СРСР. Ситуація стала змінюватися — ціла низка підприємств вугільної, хімічної і металургійної промисловості працювала неритмічно, через що кожного року Донеччина недоодержувала значну кількість продукції.

Розвиток культури регіону в цей період був теж суперечливий. З одного боку, спостерігався процес русифікації й ідеологічного управління літературою та мистецтвом партією. З іншого -театри, кінотеатри, концертні зали, музеї збирали великі аудиторії й були доступні практично всім верствам населення.

Помітні успіхи були й у розвитку спорту. Численні спортивні установи надавали свої послуги або безкоштовно, або за символічну абонентську плату. Це закономірно призвело до значних досягнень донецьких спортсменів на міжнародній арені. Семеро донеччан у 1980 році завоювали олімпійські нагороди. На радість шанувальників футболу донецький «Шахтар» у 1980 році втретє завоював Кубок СРСР. З 1984 року гордістю і спортивною легендою Донецька на довгі роки став Сергій Бубка.

Перебудова на Донеччині

1985 рік став визначальним у подальшій долі Радянського Союзу. Застійні явища, що накопичилися в надрах соціалістичної системи, пов’язані з екстенсивною моделлю розвитку, вимагали проведення кардинальних реформ. У цих умовах обрання у березні 1985 року на посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова, який визнав необхідність революційних перетворень, було з піднесенням сприйнято у суспільстві.

Однак, непослідовні й хаотично проведені реформи періоду перебудови остаточно розба- лансувапи економіку. Ставка на госпрозрахунок державних підприємств не означала їхнього виходу на новий рівень. У вугільній промисловості госпрозрахунок взагалі виявився формальним, оскільки діючі ціни на вугілля не відповідали реальним витратам і залишали підприємство в категорії планово-збиткових. Продуктивність праці в галузі була нижчою, ніж за кордоном, у 5-6 разів.

Спроби лібералізації соціалістичної економіки призвели до зникнення з прилавків магазинів навіть найнеобхіднішого. Посилився дефіцит продуктів, з’явилися багатогодинні черги. Нестабільність у суспільстві спричинила різке падіння виробничої дисципліни. Підприємства Донецької області почали зривати постачання продукції споживачам.

Найсильніше кризові явища охопили вугільну промисловість, що призвело до потужного шахтарського страйку влітку 1989 року, коли з 121 шахти не працювало 110. Лише після того, як союзний центр погодився задовольнити вимоги гірників, робота на вуглевидобувних підприємствах була відновлена. Однак перемога шахтарів була «пірровою». Програма, розроблена союзним урядом у 1989 році, так і не була реалізованою. Крім того, страйки нанесли величезних збитків всім основним галузям промисловості Донецької області — транспортному господарству, коксохімії, металургії.

Тим часом ситуація в економіці погіршувалася. Почався розрив традиційних господарських звязків, що спричиняло подальше зниження виробництва. Криза охопила й агропромисловий комплекс. Колгоспно-радгоспна система була не в змозі рентабельно працювати в нових умовах господарювання, а фермерство не одержало достатнього розвитку й державної підтримки. Проте, незважаючи на зниження виробничих показників, середня заробітна плата постійно зростала, що призвело врешті-решт до зниження рівня життя, бо ціни в умовах гострої нестачі товарів збільшувалися набагато швидше, ніж зарплати.

Ситуація в регіоні стала вибухонебезпечною. Увесь 1991 рік пройшов під знаком страйків, які то згасали, то спалахували з новою силою. При цьому страйковий рух, що мав раніше економічний характер, почав політизуватися. Шахтарі зажадали відставки М.С.Горбачова, який на той час вже був Президентом СРСР. Згодом з’явилися антикомуністичні гасла. До літа 1991 року ідея департизації охопила увесь страйкуючий Донбас. Він і став одним із головних могильників не тільки КПРС, але й Радянського Союзу.

Донеччина в незалежній Україні

Системна криза 90-х років XX століття, яка охопила всі постсоціапістичні країни і стала по суті цивілізаційною, показала, що її причини криються в непослідовній перебудові моделі управління. Для Донбасу ця перебудова була необхідною, але й найболючішою. В першу п’ятирічку незалежності Донецька область стала місцем концентрації соціальних, економічних та екологічних проблем, де політичне, ідеологічне й соціальне протистояння загострилося до крайньої межі. Це й зрозуміло, адже в Донецькій області, де мешкає 10% населення України, зосереджена чверть промислового потенціалу країни, причому в економіці переважала вугільна й металургійна галузі, які мали значний фізичний і моральний знос. У спадщину від загальносоюзної економіки в Донецькій області залишилися сотні підприємств-гігантів, які фінансувалися централізовано, безпосередньо підпорядковувалися загальносоюзним міністерствам.

Обмеженість ринків збуту, гострий дефіцит енергоносіїв, величезні затрати енергії, праці та матеріалів на одиницю продукції, науково-технічна й технологічна відсталість, низька конкурентоспроможність продукції, велика кількість збиткових підприємств (понад 50%) — з таким важким тягарем Донеччина мала ввійти в ринкову економіку. Природно, що розпочався спад виробництва. Протягом першої половини 90-х років промислове виробництво області скоротилося більш ніж удвічі, а валова продукція сільського господарства зменшилася на третину. Реальне безробіття торкнулося багатьох сімей. Розпочали з реструктуризації управління економікою, реформування відносин власності, демонополізації вуглевидобутку і ліквідації без-перспективних вугільних підприємств. Завдяки цим ринковим перетворенням вже на початку XXI століття з’явилися перші позитивні зрушення: припинилося зниження продуктивності праці й обвального падіння вуглевидобутку, зменшився рівень бартерних розрахунків, збільшилися кошти від реалізації вугільної продукції, поліпшилася ситуація з виплатою зарплати.

З 1997 року починається процес відродження індустріально-технократичного, а іноді й жорсткого адміністративного підходу до влади й управління виробництвом. Ця модель найповніше була представлена в Донбасі і базувалася на регіональній ідеології та політиці. Не випадково саме Донецьк став місцем народження Партії регіонів України і великої кількості рухів, що базувалися на ідеології регіоналізму. Така ідеологія в умовах нестабільної владної вертикалі мала свій сенс і принесла відчутні результати у відродження Донецького регіону.

На початку XXI століття починається новий етап історії Донбасу, пов’язаний із подоланням технократичних тенденцій в управлінні і в усіх формах життєдіяльності людини. На цьому етапі почали змінюватися уявлення про регіон як ізольований економіко-виробничий організм, прив’язаний до природно-географічного сегменту території. Колишній керівник Донецької області Віктор Янукович став найтиповішим представником нової соціально зорієнтованої і демократичної управлінської еліти України. Його погляди розвивають керівники області голови облдержадміністрації Шишацький А.В (з 2011 року), Близнюк А.М. (2002-2005 роки, 2010-2011 роки), Чупрун В.П. (2005-2006 роки), Логвиненко В.І. (2006-2010 роки). У цей же період значно посилився вплив на регіональну політику органів місцевого самоврядування області на чолі з Донецькою обласною радою (голови обласної ради Колесніков Б.В. — з 2002 по 2006 роки, Близнюк А.М. — з 2006 по 2010 роки, Шишацький А.В — з 2010 по 2011 роки). Нові еталонні моделі управління не випадково почали виникати передусім на території Донбасу. Він історично й психологічно був підготовлений для сприйняття нових тенденцій соціальності і духовності. Зараз на Донеччині поступово здійснюється комплексна реструк-туризація суспільних і виробничих відносин, при якій разом з технічною революцією відбувається революція у менеджменті. Саме завдяки цьому починається відродження регіону. Поки що це помітно у великих промислових центрах — вони все більше наближаються до європейських міст і столиць, де головною дієвою особою стає людина, її бажання і потреби. Внутрішньо це відчувається у зростанні гордості за свою малу батьківщину, у цілеспрямованій діяльності управлінців, промисловців, підприємців і всіх донеччан з відродження регіону; у спортивному азарті вболівальників і прагненні до лідерства письменників, артистів, спортсменів, учених, співаків і композиторів; у визнанні за Донбасом цього лідерства далеко за його межами.

І це не тільки слова. Донбас, як і раніше, поступово стає центром різноманітних міжнародних конкурсів, фестивалів, ділових, промислових і політичних започаткувань, спортивних змагань, таких як «Зірки світового балету», «Зірки жердини», «Золота Лілія», «ДоДж», чемпіонат Європи з футболу 2012 року, тощо.

Зміни останніх років у стратегічній політиці й структурі управління регіональною економікою і промисловістю, соціальній сфері й культурі надихають оптимізмом при прогнозуванні майбутньої долі Донбасу.

1. Бронепоезд «Гром». Енакиево. 1919 год.